Будитель Русинів – Александер Павловіч

(З нагоды 195 років од дня народжіня А. Павловіча публікуєме урывок з публікації Ґрекокатолицькый священицькый род Павловічовых із Шарішского Чорного (1693 – 1900), Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2010.)

Послїднїм з роду Павловічовых із Шарішского Чорного, котрый ся став ґрекокатолицькым священиком, быв Александер. Быв найвызначнїшов особностёв того священицького роду. Став ся нелем священиком, але быв ай русиньскым народным будителём, поетом, публіцістом, фолклорістом.

Народив ся 19. септембра 1819 в Шарішскім Чорнім як послїдня дїтина шырокой родины священика Іоана Павловіча, ст. По смерти вітця і матери перебывав короткый час у своёй сестры Марії і брата Йосифа мол. в Ренчішові. В роках 1829 – 1835 жыв коло свого брата Іоана мол. в Галічі, недалеко Львова. Ту скінчів основну школу, в якій языком навчаня быв польскый язык. Як 16-річный ся вертать на Маковіцю к братови Йосифови мол., котрый в тім часї дїяв у селї Хмелёва (Комлоша). В роках 1835 – 1839 штудує на латиньскій ґімназії в Бардеёві. В тім часї привыкать говорити по шарішскы.

По скінчіню школы одходить до Мішковця, де на высшій ґімназії три рокы штудує реторіку і поетіку. Пак іщі два рокы штудовав філозофію на ліцею в Яґрї. Почас штудій ся навчів по мадярьскы. З ініціатівы брата Йосифа мол. одходить штудовати теолоґію на богословску семінарію до Тырнавы. Штудії в Тырнаві (1843 – 1847) формовали ёго погляды і сімпатії к славянофілству. Ту штудовав вєдно з Яном Паларіком, Йозефом Вікторіном, Мартіном Гатталом, котры ся пізнїше стали вызначныма особностями културного жывота Словаків. Ту зачінать ай ёго літературна робота. Почас вакацій робив в недалекім селї выхователя дїтей в родинї статкаря Прилеського. Ту спознав польского ґрофа Замойского, котрый через зиму бывав у Тырнаві. Часто быв позываный до дому ґрофа, де діставав много польскых книжок. Быв насякнутый польскым духом, за што му присхла прозывка од сокласників „Поляк“¹. По скінчіню штудій ся назад вертать на Маковіцю к свому братови до Хмелёвой. 27. авґуста 1848 є пряшівскым ґрекокатолицькым єпіскопом Йосифом Ґаґанцём высвяченый на священика як неженатый. То, же ся не оженив, высвітлёвав частыма хворотами і нещастным жывотом єдной близкой особы². По высвячіню на жадость родины Сірмаёвой стає ся выхователём єй дїтей на єден і пів рока в селї Курима. Ґрофка Сірмаёва ся барз бояла приходу російскых войск, главно козаків, зато одышла з Куримы а на даякый час повірила Александра справованём єй маєтку. Од фебруара 1849 до юна 1851 дїяв Александер в Пряшові як архіварь на єпіскопскім урядї.

Коротке побываня в Пряшові, в центрї народного, културного і церьковного жывота Русинів, мало на Александра великый вплив. В Пряшові ся сходила інтеліґенція, на челї котрой стояв Александер Духновіч. В тім часї уж робить на літературній ниві. В роцї 1850 закладать А. Духновіч літературне общество „Литературное заведение Пряшевское“, котрого членом ся стає і Александер Павловіч.

В роцї 1851 дістає понуку іти учіти на катедру літературы і языка высшой кошіцькой ґімназії. Понуку але не прияв із здравотных прічін. В тім істім роцї є установленый за священика до Біловежы, де дїяв аж до 1864 року. В Біловежі в тім часї не было ниякого учітеля, зато Александер окрем повинностей душпастыря выконує ай учітельску роботу. В селї в тім часї не было школы, зато учіть прямо на фарї. Часто ся постарав і о то, абы талентованы хлопцї ся могли выучіти за ремеселників. Почас свого дїятельства в Біловежі написав много патріотічных творів. Знамый є ёго бой з алкоголізмом. По приходї до Біловежы ся Александер догварив з містным корчмарём, же тот не буде давати на борґ селянам алкогол, за што му Александер поміг купити частку землї, што сусїдила з корчмов. Тот договор быв дотримованый почас цїлого ёго 13-річного побываня в Біловежі. Подобно як ёго старшый брат Йосиф мол., ай Александер ся став 11. новембрра 1862 року закладаючім членом Общества св. Іоанна Хрестителя і Предтечі в Пряшові.

В роцї 1864 быв установленый за священика до тогдышнёго Вышнёго Свідника. Ту быв аж до своёй смерти 25. децембра 1900, кідь умер як 81-річный. Почас жывота у Свіднику продовжує у своїй роботї так, як передтым у Біловежі. Притиск кладе главно на выхову молодежи. Помагать бідному русиньскому народови. Од ёго снаг го не одтяг ани огень на свідницькій фарї, кідь стратив скоро вшыток свій маєток.

Александер цїлый свій жывот не забыв на русинискый народ, з котрого вышов. То, што приобіцяв єпіскопови Йосифови Ґаґанцёви при своїм высвячіню, же буде од сердця любити народ, котрый так любив ёго вітця³, выповнёвав аж до своёй смерти. Тїлом і душов ся жертвовав душпастырьскій і духовній роботї. Ёму барз залежало на моралных якостях свого народа. Великый акцент клав на выхову молодого поколїня. Неперестанно ся стрїчав з молодыма людми, родічів вів у своїх проповідях а тыж у своїй поезії к тому, абы свої дїти вели к Богу, к ласцї ку ближнёму, любити і тримати в почливости свій народ. Таксамо неперестанно указовав і на неґатівны впливы, якы придушовали хрістіанство, як пияцтво, зависть або гнїв. Цїлый свій жывот давав духовну, але і матеріалну поміч народови, котрый быв в тых часах в нелегкій соціалній сітуації. Часто, наприклад, захранив фалаток землї про родину, котра ся дістала до біды, кідь го купив за властны пінязї.

Почас свого жывота быв Александер Павловіч барз актівный на літературній ниві. Свідчіть о тім 2000 поезій, балад, співанок, 300 крітічных і публіцістічных статей, 372 писем, котры часто підписовав кріптонімами або псевдонімами. Ёго літературна творба є шырока і пестра. Мож єй подїли на 3 періоды:

1. Штудентьскый період – аж до року 1847 і першых пореволучных років,

2. Біловежскый період (1851 – 1864),

3. Свідницькый період (1864 – 1900).

Свою літературну творчость Александер Павловіч зачінать в часї штудій в Тырнаві. В роцї 1845 пише стихы по російскы латиніков. Першы свої стишкы присвячує своїм родічам, якы передчастно померли. Проявує ся то, главно в стишку Горы, горы зелененькы, як вас не видати... В тых часах пробує писати ай по польскы, а то під впливом контактів з польскым ґрофом Замойскым. Памятков на тоту стрїчу є стишок з акростихом PAULOVICZ ZAMOJSKJ написаный по польскы.

(...)

Літературны творы (57 стишків) з тырнавского періоду суть записаны в малім зошытї під назвов „В любезнім, солодкім, малорускім, маковицкім, народа мойого, драгого, прекраснім языку початковы мої басні, которим в Тырнаві, розмысляюче о смутніх родаків моїх положію, списал 1847“. Часть стишків є написана по роцї 1848. В тім першім зборнику, окрем народных і славянофільскых сімпатій, росте ёго солідарность з простым народом і усвідомлїня потребы помагати му зо вшыткых сил⁴. Тота потреба ся проявляла главно по скінчіню семінарії і по ёго приходї ку старшому братови до Хмелёвой. Жывот простого народу, ёго стражданя, главно голод і хвороты Александер тяжко переношав. То вшытко описав в шырокій поемі „Став бҍдного селянина цилі бҍвніше описаниє долҍ земледҍльца Русина в неуродних долинах Карпат, на горской сторони, за часов урбарского подданства“. Рукопис той поемы быв найдженый під банёв біловежского храму.

Револучны рокы 1848 – 1849, приход російскых войск, сполупраца з Александром Духновічом силно позначіли ёго народны і демократічны чувства. На ёго творбу впливали і україньскы писателї, як: М. Шашкевіч, Т. Г. Шевченко, Ю. Федьковіч, Я. Головацькый і іншы.

В роцї 1851 ся стає священиком у Біловежі, де дїє 13 років. В тім періодї ся наповно присвятив літературній роботї. З того часу суть знамы стишкы „Я сын Бескидов“, „ Я в карпатском краю русску мамку маю“. Часть творів з біловежского періоду ся находить у двох зборниках: „Песник сочиненный Александром Павловічем беловежским панотцем на ползу любимых школьских учеников в Беловеже 1858 года“ і „Думки А. Павловича в Беловеже 1862 года“.

Послїдню часть свого жывота прожывать Александер у Свіднику, а то в роках 1864 – 1900. Є то нова етапа в ёго творбі. Наповно розвивать своє літературне дїятельство і сучасно ся го снажить пропаґовати міджі людми. Каждоденный жывот простого русиньского народа добрї знав. Голод, біда, експлоатація, тото вшытко тот народ переносив. Александрови тыж залежало на дїтях-сиротах, зато же сам спознав такый жывот без родічів на властній скорї. Під тым впливом пише стишкы „Замерзшая сирота“,„ Сирота“, „Песнь сироты“ і ін. З того часу знаме і далшы ёго стишкы, як: „Давнҍй Свидник и жителҍ єго“, „Отечество“, „Прощаниє“ і ін.

Александер за свого жывота быв актівным і в сполоченьско-політічнім контекстї. Актівно підпоровав Адолфа Добряньского, кандідата Підкарпатя до угорьского парламенту, приятельскы односины утримовав із словацькыма културныма дїятелями Богушом Носаком-Незабудовом, Йонашом Заборьскым. Заборьскый на знак почливости і сполупрацы оспівує Александра в трактатї „Básnici“ і присвятив му стишок під назвов „Pavlovičovi“,..

(...)

Александер переложыв і роботы Гуґоліна Ґавловіча, Яна Коллара, Йонаша Заборьского і іншых.

Свої творы і статї публіковав в розлічных зборниках, алманахах і часописах галічскых і австро-угорьскых, главно в такых, як „Вҍстникъ для Русиновъ Австрийской державы“ (1850),  алманах „Поздравленіє русиновъ“ (1850 – 1852), „Зоря Галицька“ (1851 – 1853), Слово (1851 – 1855), „Свҍтъ“ (1867 – 1870), „Новый свҍтъ“ (1871 – 1872), „Карпатъ“ (1873 – 1885), „Листокъ“ (1885 – 1900)⁵.

Александер Павловіч ся занимав і баданём історії Маковіцї, Свідника і околіцї. Історію слїдовав з розлічных боків. Про історіка Евґена Яноту спрацовав народны звыкы і обычаї на Маковіцї. Написав шыроку історічну роботу „Маковица“.

Окрем того, залюбу мав у збераню розлічных старых документів, описовав матрикы, написы в церьковных книгах, стары церьковны протоколы і ін. Зберав і народны співанкы, котры в роцї 1878 вышли книжно під редакціов Якова Головацького під назвов „Народныє песни Галицкой и Угорской Руси“.

Свою душпастырьску роботу Александер Павловіч робив до послїднёго свого дыху. Свідчіть о тім ай ёго правдоподобно послїднє писмо, в котрім жадать увольнити го з функції священика з прічіны хвороты і старобы. На писмі є датум 12. новембра 1900⁶, т. є. нецїлы два місяцї перед смертёв. Писмо было нанисане красописно, але видно, же то уж быв рукопис тяжкой, старечой рукы.

Почливость за ёго цїложывотну роботу є звічнена в памятнику А. Павловічови, котрый быв святочно одкрытый 21. юна 1970 року у Свіднику з нагоды 70. річніцї од смерти будителя. У Свіднику назвали єдну з уліць ёго меном. В Пряшові несе ёго мено намістя. Свідничане і іншы жытелї Маковіцї каждый рік собі припоминають Александра Павловіча турістічным походом, якый несе назву Пішниками Александра Павловіча.

Iнж. Рудолф ПАВЛОВІЧ, потомок славного роду Павловічовых, Пряшів

Література:

[1] ШлепецкИй, И., С.: Избранные произведения. Пряшев: Издательство Культурного общества украинских

  трудящихся, 1955, с. 466.

² Зубрицький, Д.: Александер Павлович. Ужгород: Видавництво „Просвіта“, 1925, ч. 62, с. 13-14.

³ Зубрицький, Д.: Александер Павлович. Ужгород: Видавництво „Просвіта“, 1925, ч. 62, с. 14.

⁴ Шлепецький, А.: Олександр Павлович. Життя і творчість. Пряшів: Словацьке педагогічне

  видавництво Братислава, відділ української літератури, 1982, с. 15.

⁵ ШлепецькИй, А.: Олександр Павлович. Життя і творчість. Пряшів: Словацьке педагогічне

  видавництво Братислава, відділ української літератури, 1982, с. 188.

⁶ AҐЄУ-ПO: Писмо Александра Павловіча із дня 12. новембра 1900, ФБa, інв. 416, сіґн. 3243, 1900.